Факультет фізики, математики та інформатики

Гірська хвороба

Чуєш, друже, чи ти серед гір?

Вже іній вкрив мої уста ранкові,

То ж, як далеко ти таки забрів?

Де камінь точе голки ялинкові?

Тебе злякав людський злотворний світ,

Ламає серце прохолодний трунок,

Біжи у гори, там, де снігоцвіт,

І де блакиті ніжний поцілунок.

Біжи щодуху, бо стріла летить,

Я ж необачна, я втекти не зможу!

Тобі потрібно… треба тобі жить!

Іди скоріш, знайди домівку схожу.

Не можу знов собою володіть,

І втримать рик поваги незнищенний,

Так хочу крикнуть: «Ей, мене заждіть!»

Я хочу час! Повік такий буденний.

Душа пече і ллються чорні води,

Туман сіріє, ріже як серпи.

Як із життям дійти до тої згоди

Щоб мати змогу в гори утекти.

Щоб я змогла турботою живитись,

П'яніти геть від слів твоїх «люблю»

Впасти до левів і безжально битись,

Заради твого світу це зроблю...

А як там в горах? Там же дихать важко,

Та не тобі, бо ти до того звик,

Скажи мені: «Лети, о люба пташко!

Я поцілую твій скорботний лик».

І все ж куплюсь, покину курить люльку,

Пускать тумани, бавити вельмож,

Я стану схожа на малу зозульку,

Буду блукати серед гарних рож.

Та ж бачить Бог, душа йде під роздачу,

Де грізний воїн – там форпостний кат,

Чи я для тебе краплі моря значу?

Що вже поставив ти на мені мат?

Бо я б не сміла збавить твою крону,

Не сміла б полювати, я клянусь,

Бо дух твій прагне волі, а не трону,

Втрачать тебе, мій друже, я боюсь.

Ти ж щиросердний, неокутий  тьмою.

Ти вищий звір, ти вісник благород,

Поглянь у вічі, повіршуй зі мною,

І не жахнись туманних насолод.

Там, на гіллі, лунає заклик віри,

Душі птахів, як милозвучний дзвін,

Струмок не йме знання гірської ліри,

Як звір самотній – геть самотній він…

Тікай у гори, де гірські мімози,

Будь їм пророком, дивним віщуном,

Пусти до серця молитовні грози,

Влаштуй в серцях нечуваний погром.

А ж зачекаю, бо перо не б’ється,

І груди знов пускають мерзлий дим,

Де люд живе, там щось клекоче, в’ється,

А підійду  - там надвисокий тин.

Там надважка гранітна чиясь праця,

І піт роботи, що в хребті осів,

Там для усіх дірява мідна таця,

Що кличе розбрат, пожирає гнів.

На поле впасти – трохи відпочити,

Чебрець духмяний хоче підрости,

Та й в когось справи, хтось іде косити,

А в гори йти? Я хочу в гори йти!

То, може, кину - наберуся волі?

Хай зм’якнуть ступні від тої роси,

Що кришталем розсіялася в полі,

Що заглушила мертві голоси.

Але стривай, зрони сяйний повік,

Лиш сповісти – ти справді серед гір?

Тобі смакує той гірський потік,

Чи сині гори тішать серця зір?

Якщо все так, то забери з собою,

Не полишай свій зверхній силует,

Душа ридала, бігла за тобою,

Котрий в рахунку згине все ж поет?

Немає правди, бач – митець згорає,

Його скрутило й ноги лиш кістки,

Скажи усім - хто відстані долає

Аби звернутись у жаркі піски?

А сльози що? А що ті хвилювання?

О, друже, що? Невже пустотний сміх?

Тікай у гори, май лиш сподівання,

Живи для себе - це не темний гріх!

Лунай зі скель, із прірв , ручаїв,

Що молять правду про твоє везіння,

І сміло йди всупроти звичаїв,

Відкинь природи денне ворожіння.

Спіши долати всі гірські фронти,

Упасти в ноги рік старих – дідів,

Те місце волі, де незламний ти,

Місце душі без зайвих бур’янів. Все ж, чуєш, друже, чи ти серед гір…

 ***

Дикий краєвид

Які солодкі бачу я ліси,

У них нізвідки повно карамелі,

Лиш глянь, поете, бо усе з’їси,

Коли на мить устанеш із постелі.

Там на тих кронах пленталися ми,

Як тихі зорі і гучні світанки,

Як ті лелеки, чижики, дрозди,

Летіли геть у сонячні фіранки.

Там дивне тло, там дикість і безмова,

Там жолудь наче кавове зерня,

Усе там свіже – вічна там обнова,

Там мов вершки цукроване теля.

Дивитись годі, треба відчувати,

Копати носом і збирати бруд,

Які заграли квіти біля хати,

Яких пригнало вітряних приблуд!

Диви, поете, бо не оклигаєш,

Це ж треба вміти носом говорить,

Для когось ти лиш просто споглядаєш,

Та знаю я, що погляд твій біжить.

Тебе обійме та пурпурна сила,

Злотавий промінь, сонячне зайча,

Ця сутність нам, митцям, напрочуд мила,

Чи то таємна, звична, як галча?

*** 

Кого нам любити

Зачесаний хвостик і стрічка зелена,

А очі як іскри в пекельнім вогні,

Чи то карамельні вони, чи так треба,

Щоб образи щастя являлись мені?

Ти певно примара, бо губи зім’яті,

Або ж ти Сахара – понурі піски,

Та знай, мої руки і серце відтяті,

Відтяті до болю лиш там, де є ти.

Лиш там, де є очі на серці вбачати,

Кого нам любити, кохати кого,

Тобі б лише знати кого вполювати,

Чіє пригубити засмагле чоло.

Це барви нестями – на тебе дивитись,

Хай хто не посміє, все ж буде платить,

Хтось схоче до ніг тобі сріблом политись,

Та ти не дозволиш. Біжить. Хай біжить!

Та й ти утечеш, бо така вперта доля,

Ти квітка пустелі і диких степів,

Якби був орлом, була б в мене воля

Я  разом з тобою до Бога  злетів !

Хай благословляє мої поривання,

Моє каяття у спеці твоїй.

Таке ж воно, бачте, це дике кохання,

Завірити правду цій болі сумній.

Твій чесаний хвостик і стрічка зелена,

Немов оксамити суспільних проблем,

Немов свіжий запах верхівочок клена,

Оздоблені щоки сталевим огнем.