Факультет фізики, математики та інформатики

Жахіття 1932-33 років в спогадах очевидців

Голодомор 1932—1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932—1933 років, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.

Спланована конфіскація урожаю зернових та інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 р. безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах.

1. Панасюк Василь Каленикович:

3има тягнулась занадто довго. В багатьох опухали ноги, набрякало обличчя, в дітей роздулись животи, повсихали ручки і ніжки. Люди падали, як мухи. Їх підбирали на підводу, вивозили на цвинтар і там хоронили — закидали землею без домовини, священика, а бувало і без рідних, бо нікого не зосталося.

Люди сподівалися тепла, весни, думали, що, може, тоді виживуть. А коли вона прийшла, то скубли все, що почало зеленіти: кропиву, пшінку, лободу. Їли все, хто що бачив...

2. Кузьмін Марія Іванівна:

В нашій сім’ї було троє дітей, а також тато, мама, бабуся. Щоб врятуватися від голодної смерті, батьки закопали в землю трохи зерна, але хтось його викрав. В голодний рік пішла від нас бабуся, сказавши мамі:

— Тобі треба рятувати дітей, а я вже стара, все одно треба помирати.

Скоро після того бабуся померла. А врятувала нас корова, яку мої брати, коли настала весна, пасли у своєму саду. А синочок моєї двоюрідної сестри помер.

3. Темник Ганна Іванівна:

Весною ходили на поле, де був кагат. В ньому залишилась гнила картопля, то її їли. А коли на липі з’явились бруньки, ми їх рвали, сушили і пекли млинці. Їли кропиву, вишневий цвіт. Була у нас конячка, яку тримали в сінях, боячись, щоб ніхто не викрав.

4. Ванжула Ірина Матвіївна:

Пекло тривала не день, не два, не тиждень. В селі зникли коти, собаки, щурі. Діти шукали равликів, жаб. Померлих хоронили у мілких ямках, через що у повітрі стояв нестерпний сморід. Назавжди у пам’яті вкарбувалась картинка.

Йдучи полем, я побачила маленького хлопчика, який лежав на землі з невеличкою торбинкою на плечі, з якої виднілися дві цибулини. А ще пам’ятаю, як жінка і її дочка пішли в сусіднє село до родичів, залишили вдома трьох синів. Коли повернулися, то живими хлопчиків не застали. Ті померли від голоду.

В нашій сім’ї помер дідусь Микола Хомич. На наших Ванжулах, де всього 50 будинків, померли від голоду 48 людей. Це ті кого я пам’ятаю.

5. Порохня Марія Василівна:

Раніше, десь у 31 році, точно не пам’ятаю, бо була мала, влада забирала врожай. Хліб, а головне, зерно вигрібали усе. Був староста з людьми, які ходили по хатах і забирали в кого що було. Зерно ховали по коминах, потроху закопували. Худобу не забирали, так ми і вижили. Ми збирали колоски і здавали за копійки.

В 33-ому році від голоду помер мій дядько, його жінка та їх два сини. В кого не було нічого, ходили по полях і збирали двохрічну картоплю, вибирали крохмаль і пекли з нього млинці. А їжа взагалі була в Торгсінах. Було все, але тільки за золото. Були такі, які закопували золото, а самі помирали від голоду. Було їдно людоїдство, батьки з’їли свою дитину, задушили і зварили в горшку. Люди заявили, то їх вели до сільської ради разом з тим горщиком. А що з ними було, не знаю. Цей випадок згадують досі.

6. Ванжула Варвара Романівна (1917 року народження):

Помню і ніколи не забуду 32- 33 роки, бо в 46 році чуть було вже легше нам. Забирали урожай представники влади, іздівалися, як хотіли, виганяли з хат, лазили по горищах, забирали всьо і кудись вивозили. Зброї в них не було, а були нагайки і такі «шпігалки», якими вони шукали людей і їжу під солом’яними стріхами хат. Нікуди від них не можна було сховати. Знайдуть всюди, навіть на горі в лежаках знаходили зерно, хустки, одяг. Забирали геть і столи, і лавки і ліжка.

Побачила, шо йде бригада, а брат менший, Сашка верещить. Цю бригаду вже знали всі в селі. Ходили посеред дня. Вночі чого їм ходити? Такі були хлопці молоді, крепкі, в комсомол певно поступили, а ходять розкулачуют і іздіваються над людьми. Мене тоже вигнали з хати, а я маленька пішла, плачучи по селі. Люди їли хто шо бачив, шо було під руками: і листя дерев, і кору, і гнилу бараболю, вибирали крохмаль і пекли млинці. А мені трохи повезло, бо я була в наймичках. Мені там давали чай несолодкий, якусь похльобку і маленьку скибочку хліба на цілий день.

Одного разу почула таку повість, що одна жінка зварила свою дитину і з’їла її. Но казали, шо та жінка була вже без ума. А по селі їздила підвода-гарба, на яку скидали людей і живих, і неживих, тих, шо вже доходили (щоб не їхати ще завтра по них) і звозили в одну яму на цвинтарі. Зараз на тому місці навіть трава не хоче рости.

7. Панченко Ялина Артемівна (1904 року народження):

Коли почалася голодовка, стало багато людей вмирати. Ми з чоловіком тримали корову і коня. І от одного разу захворів кінь і чоловік попросив ветеринара, щоб прийшов подивитися. Ходив лікар декілька разів, ось прийшов і цього разу. Подивився та й сказав, щоб ми вийшли, він впорається сам. Ми повиходили. Через деякий час чоловік вирішив зайти подивитися. Тільки переступив поріг хліва, бачить — кінь лежить вже зарізаний, а лікар ріже м’ясо на кусочки і роздає сусідам. Я як побачила, стала дуже плакати. А люди їли м’ясо сире...

Рано навесні, тільки сніг зійде, біжимо на поле і шукаємо гнилої бараболі, щоб з’їсти. Збирали бруньки ліщини і пекли млинці. А то буває зберуся з молоком на базар до Стрижавки, продам його, а за ті грошенята йшла до магазину і купляла хліба. Несла його додому і не сміла і кусочка з’їсти сама.

8. Трушківський Мар’ян Франкович (1917 року народження):

Одного разу йшов до школи і побачив, що під тином лежав чоловік, він був непритомний, але трохи ворушив губами. Зупинився біля нього і почав рвати листочки зеленої трави і підносити до рота цього чоловіка. Він став цю траву жувати. Потім до мене підійшло ще декілька хлопчиків і ми почали підводити його на ноги, але він весь час падав, бо не міг стояти на ногах. А що я був самий старший серед дітей, я хлопчикам сказав, щоб годували його травою. Чоловік їв усе підряд, що йому давали діти. Я навіть не міг подумати, що коли я прийду з людьми, він помре.

В нашій сім’ї було восьмеро дітей, але з голоду ніхто не помер, бо батьки тримали корову. Ми, діти, ходили на поле і крали буряки, ховали їх, щоб ніхто не бачив та не забрав, а мати з них варила кашу. В магазинах щось купити можна було — не було грошей.

Одного разу я знайшов 20 копійок. Вирішив піти до лавки і купити кусок хліба. Прийшов, даю гроші продавцеві. Він подивився на гроші, попробував на зуб, а потім врізав мені скибку хліба. Я не став зразу їсти, а вирішив принести додому. Тільки хотів покласти скибку в торбу, як продавець підскочив до мене і видер у мене хліб, а мене вигнав з лавки.

9. Іваниця Олександра Іванівна (1924 року народження):

Я була ще мала, коли почався голод, але мені дуже запам’ятався один випадок. Одного разу я бачила, як представники влади по селу збирали людей на підводи, а потім вивозили їх за село і кидали всіх в одну здорову яму, і загорнули її. Потім я зрозуміла, що вони збирали тих людей, які вже були при смерті. Але представники влади не чекали поки вони повмирають, ховали їх ще живими. І там, де цих людей поховали, земля ще цілий тиждень ворушилася. Це було дуже страшно, тому люди ховалися, щоб з ними не зробили так само.

Сум і жах був незабутній. Люди ставали самі на себе не схожі. Не обминув село і найгидкіший витвір голодомору — канібалізм. Його жертвами в першу чергу ставали слабкі і довірливі — діти. Були випадки, коли людожерами ставали батьки. Скільки замордував голодомор жителів села? Цього зараз не можна встановити. Але, зрозуміло, це сотні людей.

Все далі й далі відходять роки голодомору. Все менше й менше залишається його свідків. Час невблаганний: відходять люди старшого покоління у вічність, забираючи з собою спогади.

10. Зінець Ганна Сергіївна:

Голод та злиденне життя змусили підлітків нашого села Ляшко Ганну Арсентіївну та її брата Івана залишити рідну домівку і піти до родичів чи знайомих у Хижинці. Стомившись, вони попросились переночувати в одній із хатин у селі Вінницькі Хутори. Прокинувшись вночі, Ганна почула розмову хазяїв.

— Куди ж ми його подінемо? В нас і так повні діжки м’яса — прошепотіла

господиня (мається на увазі — людського м’яса).

— Та десь знайдемо, — відповів чоловік.

Дівчина затаїла подих. Коли хазяї десь відійшли, вона швидко розбудила братика.

— Ваню, вставай! Тікаймо скоріше звідси. Нас хотять зарізати!

— Куди ж це ви посеред ночі зібралися? — поцікавилася хазяйка, помітивши, що її гості йдуть надвір.

— Та нам треба вийти надвір. Ми повернемося, — відповіли діти.

І залишивши цю жахливу оселю, діти чимдуж побігли до родичів. Людоїдство жахало та обурювало селян. Траплялися випадки, коли односельці чинили самосуд над людожерами, а представники влади розцінювали канібалізм, як наслідки «куркульської провокації», давали йому політичну оцінку. Адже для них це гинули нащадки «петлюрівців» «куркулів», «бандитів».

11. Шимкова Марія Денисівна (1918 року народження):

На ті області, де хоч трохи вродило, наклали великі плани хлібозаготівлі. Незміцнілі колгоспи не могли його виконати, тоді звернулися до індивідуального сектору із сталінським «изьять излишки», а дехто постарався забрати до крихти. Коли забрали все зерно з колгоспних комор, то взялися за людей. Забрали в них і той мізер, що давали їм в колгоспі, і те, що вродило на людських городах: картоплю, жито, квасолю, цибулю...

В 1933 році мені ішов п’ятнадцятий рік. Жила зі своїми батьками, дванадцятирічним братом і восьмирічною сестрою в селі Степанки, яких теж не обминув голод. Батько Денис Олексійович мав свою десятину землі, круподерку, коня з підводою, корову з телицею. Під час колективізації землю, телицю, круподерку, коня з підводою і плугом забрали до колгоспу. Із свого клаптика городу сім’я зібрала трішки пшениці, яку теж забрали активісти, але сім’я встигла заховати під піччю в погрібчику три мішки зерна. Зверху все було заліплено глиною. Той погрібчик був непомітно викопаний в землі. На цьому зерні і молоці від корови сім’я і врятувалася взимку і весною 1933 року.

А коли вже зерно скінчилося, мусили їсти палянички із бурячиння і лободи, із додаванням крохмалю з гнилої загубленої картоплини, бруньки і листя з липи, торішні плоди шипшини і все, що можна знайти.

Сім’я не померла з голоду, але у батька від нестачі їжі ноги попухли, а матір теж майже не могла ходити. Мене разом із 12-річним братом гонилина роботу в колгосп сапати буряки, а брата носити сапаючим воду.

Люди від відчаю ходили по полях і садках, шукаючи хоч щось їстівне. Їли кору із дерев, коріння, бруньки і листя з липи, бурячиння і лободу, все що можна було їсти. Але всі ці дари природи не змогли врятувати усіх. Третина села вимерла від голоду.

Неподалік нашої хати жила дуже бідна сім’я — батько, матір і дівчинка трирічного віку. Коли дівчинка померла, батьки, втративши від голоду розум, зварили і з’їли дитину, а невдовзі попухли і померли й самі. Люди від нестачі їжі були такими кволими, що не мали сили навіть прибирати і відвозити хоронити на цвинтарі своїх померлих близьких. Часто і прикопували трупи прямо в садках чи за городами.

12. Адасюк Андрій Григорович (1926 року народження):

Я з Оксанкою грався на полі. Їй було чотири роки. Раптом її покликали батьки. Вони пухли з голоду і вже не могли ходити. Після того дня я вже не бачив її. Пізніше дізнався, що тоді востаннє грався з подругою, бо батьки зарізали і зварили її, щоб прогодувати ще вісім дітей. Випадок людоїдства було виявлено не вперше...

13. Блащук Аделя:

Як і в кожному селі, у нас люди поділилися на бідних і так званих «куркулів», як їх прозвали тогочасні радянські керівники. Адже куркулями називали господарів землі, які мали коней, плуги, борони, велику рогату худобу, вівці і до того ж ці люди вміли і бажали працювати на землі. Безумовно, за рахунок своєї праці, вони жили в достатку.

А що ж сталося в далекому 1932-му році? В усіх, у кого був реманент для обробки землі, коні, худоба — все насильницьким шляхом забиралося. В селі на той час були поширені стодоли. Це були великі будівлі, в яких утримувалося все господарство сім’ї. А коли почали створювати колгоспи, то потрібно було збудувати приміщення для утримання коней, великої рогатої худоби, зберігання реманенту, зерна, то почали руйнувати стодоли, збирати будівельний матеріал і так за рахунок чужої праці створювався колгосп. Люди з великою тривогою зустріли створення колгоспу, але проти тодішньої системи керівництва важко було піти супроти. Ось настав важкий час. Голод, який був штучно зроблений, забрав багато ні в чому невинних людей.

Представники влади ходили в усі будинки і забирали все, що знаходили із продуктів харчування. Навколо села стояли спеціальні пости, які стежили, щоб жителі не йшли в інші села, щоб щось обміняти на продукти харчування. Ніхто не звертав уваги на наявність малолітніх дітей. Люди їли гнилу картоплю, бур’яни, гриби, що викликали гострі хвороби. Дітям давали пити відвар з маковиння, щоб ті не плакали. І найгірше те, що у нашому селі неодноразово траплялися випадки людоїдства.

14. Грабовляк Тетяна Федорівна (1921 року народження):

Важке було життя. Сім’я складалася із семи чоловік. Батько працював на залізничній колії у сусідньому селі Митки. Весна і літо 1932 року були холодні, дощові. Досить таки складний час, а тут ще й почали ходити по хатах і збирати всі припаси, які мали люди.

Був випадок, коли одна сім’я сховала зерно в стіні свого будинку, і те знайшли. Батько приносив супу з Миток, там йому давали такий пайок. Всі діти в сім’ї вижили, тільки батько помер у 1933 році. Для того, щоб вижити, їли бур’яни, мололи на жорнах бурякове насіння. А мололи на жорнах так, щоб ніхто не знав, бо в кого знаходили жорна, розбивали.

Дуже багато людей вмирало. Спеціальна команда, яка збирала померлих, не встигала вивозити всіх мертвих. Іноді забирали і тих, хто ще ледь дихав, щоб другий раз не вертатись за ними.

Багато хто ходив в село Токарівку за скойками. Навесні 1933 року збирали мерзлу картоплю. Були випадки, коли їли дітей. Якщо сім’я була багатодітна, то найслабшу дитину з’їдали.

Дуже важко працювала мама в полі. Давали сто грамів зерна на один трудовий день. Звичайно, цього було мало, щоб прожити. Траплялися випадки, коли жінки ховали колоски. Одну жінку, за п’ять знайдених колосків, засудили на вісім років. Хто з людей мав корову, тим було легше вижити. В кого не було — вмирали цілими сім’ями.

15. Рудик Марія Мільонівна (1927 року народження):

Хоч я ще була зовсім маленькою, але ті страшні роки не забуду ніколи. Досі мені сняться кошмари, в снах мене переслідують ті жахіття.

Як зараз пам’ятаю той день. Брат Андрій (1915 року народження) пішов в поле нащипати кілька колосків жита, а мама вже лежали на ліжку, хворі від недоїдання. Коли повернувся Андрій, мама померли. Він привів тітку, щоб помогла поховати матір. Та прийшла, пошукала в скрині одяг, щоб одягти покійну. Знайшла спідниці, полотно, але Андрій не дав весь шмат полотна, сказав, що на сорочку йому ще буде. Завернули маму в рядно і так повезли на цвинтар.

Цього ж дня померла сестра Параска в сусідки Марії Досій. Та не могла її поховати, то просилася, щоб в одну могилу з мамою поклали. Батько мій ще раніше помер за маму. Залишилася я сиротою. Брата тітка забрала в Одесу, там поливав квіти біля санаторію, Він приїхав, продав хату за 40 рублів і знову поїхав, а мене залишив на вулиці, як кажуть «без кола і без двора».

Я пішла попід хати просити шматка хліба. Не дай, Боже, таке ще комусь пережити, коли немає що вдягнути, що з’їсти, де переночувати, зігрітися. Люди давали, хто що мав, а що тоді мали? Не дивлячись ні на холод, ні на страх, я ходила від хати до хати, з села в село, сама не знаючи куди мені податися.

Одного разу я йшла полем по колії від саней. Вже розвеснялося, струмочки текли, під ногами мокро. У мене на ногах валянки без калош. Холодно так було, вітряно, їсти хотілось. По дорозі мені зустрілась дуже добра жінка. Побачивши, що я замерзла, ноги промочила, забрала мене до себе, розпитала, звідки я, хто батьки. Виявляється, вона теж родом з Мальчовець, Леся Ланова. Вона мене відмила, розчесала, нагодувала, постелила спати.

Вранці зібрала щось в дорогу, направила куди йти назад в село. Так я довго скиталася. І не одна я така була. Багато дітей посиротив той голод. Родина в мене була, але ніхто не хотів брати до себе.

Прийшов до нас з Примощаниці голова колгоспу Михайло Юкало. Він просив людей, щоб взяли мене, а він буде писати трудодні. Але ніхто не взяв.

В той час багато людей виїхали з України в Москву до родичів, чи в інші міста, щоб пережити голод. Хати залишалися без догляду. В одній із таких хат голова зробив притулок для сиріт (називали його «патронат»). В патронаті тоді було десь 17 дітей. Нам їсти варила Мар’яна Кричківська. Вона була родом із Моївки, десь з-під Могилева, Так я вижила.

Багатьох людей тоді репресовували, відсилали кудись. Назад ті не повертались. Великими налогами, податками гнобили. І свої люди їх збирали, забирали безжально все з домівок, били горшки, жорна. Люди, які пережили голодовку, вмирали дуже від того, що поїли хліба, коли вродив урожай. Страшно було глянути: трупи валялися по дорогах, полях, в лісах. Багато хто йшов по гриби, збирав їх і вкидав у суп, чи якусь «похльобку». Дехто їв сирими, не вареними і тут же падав.

Всіх померлих на конях чи тачках везли на цвинтар і скидали в яму по 10-12 чоловік. Нерідко з ями чувся ще стогін. Тоді заборонили ховати людей, які ще ледве дихали. А щоб перевірити, чи людина жива, ставили скельце чи дзеркальце до рота. Якщо ще є хто живий, то скельце спітніє.

В нашому селі траплялися випадки людоїдства. Одна родина мала дитинку трьох років. Так вони її зарізали і з’їли, але самі все одно не вижили. То був такий час, коли самому було страшно вийти на вулицю.

Нехай Бог вбереже всіх нас від такого лихоліття, хай не повториться страшний голодомор.

16. Досій Марія Григорівна (1914 року народження):

Жили ми дуже бідно. В сім’ї було 11 дітей. Батько помер ще у 1925 році, коли найменшій дитині було три роки. Ми залишилися з матір’ю. У той період люди здавали свої земельні наділи в колгосп. Наша мама тоже була активісткою і віддала свою землю. До нас прийшов дядько з Киянівки і сказав:

— Що ти, сестро, наробила? Ти дітей посиротила!

Мама пішла і написала заяву, щоб повернути землю. На другий день до нас прийшли троє чоловіків і забрали все, що ми мали, навіть гору замели. Було дуже важко, тому що свої видавали. Ми перебивалися, як могли: ходили на поля до людей, на городи, пасли худобу за шматочок хліба чи стакан молока.

Від голоду помирали мої брати і сестри, у 1932 померла і мама. У ямі, куди опускали її тіло, було ще троє чоловік. Залишилося нас четверо: я і сестра Парася, брати Іван і Василь. У Івана була сім’я — дружина і четверо дітей. Жили вони в будинку навпроти нашого, на однім подвір’ї. Одного разу Іван приніс буряк. Його дружина Мотря варила борщ, але поїсти його Іван вже не міг. Він помер, і ще вмерли троє його дітей. Пережили голодовку його дружина Мотря і дочка Галя.

Одного разу до брата Василя прийшов друг Микола Гончарук. Він попросив води. Запитую:

— Що ти добре їв?

— М’ясо.

— А де ви взяли?

— Мама Ксеню зарізали.

Казали, що вони з’їли і дядька, який приходив з Сербанів. Після почутого я боялася спати в хаті, щоб і мене не з’їли. Йшла в город спати. В моїй хатинці не було вікна, піддашшя не підбите.

Марія Куца зайшла до Гончаруків, а Семен і каже:

— Явдохо! М’ясо!

Марія злякалася і втекла. А ще я була свідком такого жахіття: жінка несе свою дитинку з обрізаними ніжками. її веде міліціонер. Люди, які їли своїх дітей, швидко пропадали. Ніхто не знав, куди їх відвозили.

З своєї великої сім’ї я залишилася одна. Була б тоже померла, якби не моя сусідка Тарасюк М. Вона відвела мене в Митки, в «палац». Там варили їсти і давали якусь баланду дуже кволим, немічним.

В Митках жила моя двоюрідна сестра, її чоловік за золото поміняв муку в Бару і вони пекли хліб. Я жила в них деякий час. Одного разу мене залишили вийняти хліб із печі. Я вийняла, а маленький підпалок по шматочку з’їла. Тоді я була би вмерла. Як вижила — не знаю, Бог милував. Сестра з чоловіком думали, що я вмерла, пішли в Мальчівці і розібрали мою клуню і стодолу.

Майстер забрав мене у вишивальний гурток в Митках, тоді ми жили в гуртожитку. Тут нам давали їсти. Так я пережила страшні дні голодомору. В Мальчівці я повернулася в 1935 році.

Джерело:  http://proridne.org