Факультет фізики, математики та інформатики

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

ФАКУЛЬТЕТ ФІЗИКИ, МАТЕМАТИКИ ТА ІНФОРМАТИКИ

Студентське життя

Поезія Юлії Зінченко

Умань

Як закласти початок, я й гадки не маю,

в голові скільки крутиться слів...

Я нічною Уманню тихо гуляю

І захоплююсь містом своїх мрій.

 

І хто зна, як описати одним віршем,

Все те, що було недавно чужим?

Та скоро стало все зовсім іншим -

Я закохалась в Умань поглядом одним!

 

Закохалась... Скажете- «Дивно!?»

Запитаєте, як і чому?

А я відповім, що все справедливо,

Що отримую, те й взамін віддаю.

 

Тут, приваблює кожна хмаринка.

І кожен будинок дивовижний такий.

Тут знайомою стала кожна стежинка

Й вітерець за вікном такий рідний-п’янкий.

 

Уже кілька років живу тут щасливо,

В місті мрій, яке немає меж.

Мене Умань на прогулянку запросила

А я душею відчула –  таких  міст не знайдеш.

 

Ми гуляли до пізньої ночі.

І все здавалось спокійним, легким.

Ні на мить не хотілось закривати очі

Я бажала пізнати ще більше краси.

 

Ми блукали алеями парку,

Дивувались історією споруд.

Я все задивлялась на ту хмарку

Й щасливо шептала: « Софіївкою йду…»

 

Ще кілька алей  і вулиць,

Вже й сонце, заходить за горизонт…

Я на нічне життя міста наткнулась,

Тут навіть натяків немає на сон!

 

Тут вечір немов надихає.

Місто танцює свій вечірній танок.

Про його красу вже кожен знає,

Вона сходить з історичних книжок!

 

Ми в танці кружляли ще довго

Нас надихав пішохідний фонтан.

Ми немов діти плескались у ньому,

А він, нам барви свої дарував.

 

Я навіть не встигла зрозуміти,

Закрила очі лиш на мить.

А коли сказали їх відкрити,

Почула, як Осташівський став шумить.

 

Ми гуляли по Набережній вечірній,

Під світлом вуличних ліхтарів,

Я почувалася - так вільно й спокійно,

Хто б зупинити цю мить зумів?

 

Неможливо описати на що Умань схожа,

Ну і як зобразити- її силует?

І все-таки… як шкода, що я не художник

І не можу написати її портрет.

 

Тоді б все було зрозуміло,

І не потрібно було б пояснень

Чому покохала її так сильно

І яка, моя Умань- прекрасна…

 

Вже холодніше стало, помічаєш?

Вже холодніше стало, помічаєш?

Все менше слів і смс…

Ще трішки і змирюсь, що не кохаєш,

І з тим, що в світі немає чудес.

 

Вже більше стало дощів, помічаєш?

Вони прийшли сльозам моїм на зміну.

Я забуду тебе? Як ти гадаєш?

Сьогодні, завтра, чи все ще не час?

 

Вже скоро листя опаде, уявляєш?

Оголить гілки і дерева залишить на самоті.

Випадково схожості не помічаєш?

Ти як осінній листок, тебе вже не буде в моєму житті…

 

Я вже скоро тебе забуду, уявляєш?

Як той лист, що так швидко донизу летів

Навесні, нові листки проростають,

А старі живуть — до перших снігів.  

 

***

Минулий рік доходить до кінця,

І між нами, нарешті —  холодна зима.

Все-таки, важко сприймати твої слова,

Які несуть в собі байдужість, а не щирі почуття.

 

Як шкода, що зрозуміла це зараз,

І сама дозволяла— свою душу топтати,

Як шкода, що тебе увесь час кохала,

А ти зумів, лиш себе покохати.

 

Ти так уміло, грав на моїх почуттях,

І між нами ніяк стіна з льоду не танула.

Я теплим повітрям її розтоплювала,

А ти своїм холодом, усе назад повертав!

 

Мого тепла виявилось замало,

В мене, нажаль, немає вже сил.

Так хотіла, щоб твоє серце розтануло,

А ти, нажаль, моє заморозить зумів.

 

***

Наша історія більше не доступна.

Ти кожен день, її з пам'яті стирав.

Любов виявилось така підступна,

Я писала, а ти і далі мовчав.

 

Я кожен день відновлюю її частинку,

Спочатку букви, а за ними і слова.

Але через твої необдумані вчинки,

Між нами ‒ з'явилась стіна.

 

І куди б не робила я кроки,

Там немає за що вхопитись.

Ця стіна ‒ це суцільні блоки,

Якими ти вирішив, від мене закритись.

Ви тут: Головна Студентське життя Сторінки Студентське життя Поезія Юлії Зінченко