Студентське життя
Поезія Юлії Зінченко
- Деталі
- Останнє оновлення: 23 березня 2021
Умань
Як закласти початок, я й гадки не маю,
в голові скільки крутиться слів...
Я нічною Уманню тихо гуляю
І захоплююсь містом своїх мрій.
І хто зна, як описати одним віршем,
Все те, що було недавно чужим?
Та скоро стало все зовсім іншим -
Я закохалась в Умань поглядом одним!
Закохалась... Скажете- «Дивно!?»
Запитаєте, як і чому?
А я відповім, що все справедливо,
Що отримую, те й взамін віддаю.
Тут, приваблює кожна хмаринка.
І кожен будинок дивовижний такий.
Тут знайомою стала кожна стежинка
Й вітерець за вікном такий рідний-п’янкий.
Уже кілька років живу тут щасливо,
В місті мрій, яке немає меж.
Мене Умань на прогулянку запросила
А я душею відчула – таких міст не знайдеш.
Ми гуляли до пізньої ночі.
І все здавалось спокійним, легким.
Ні на мить не хотілось закривати очі
Я бажала пізнати ще більше краси.
Ми блукали алеями парку,
Дивувались історією споруд.
Я все задивлялась на ту хмарку
Й щасливо шептала: « Софіївкою йду…»
Ще кілька алей і вулиць,
Вже й сонце, заходить за горизонт…
Я на нічне життя міста наткнулась,
Тут навіть натяків немає на сон!
Тут вечір немов надихає.
Місто танцює свій вечірній танок.
Про його красу вже кожен знає,
Вона сходить з історичних книжок!
Ми в танці кружляли ще довго
Нас надихав пішохідний фонтан.
Ми немов діти плескались у ньому,
А він, нам барви свої дарував.
Я навіть не встигла зрозуміти,
Закрила очі лиш на мить.
А коли сказали їх відкрити,
Почула, як Осташівський став шумить.
Ми гуляли по Набережній вечірній,
Під світлом вуличних ліхтарів,
Я почувалася - так вільно й спокійно,
Хто б зупинити цю мить зумів?
Неможливо описати на що Умань схожа,
Ну і як зобразити- її силует?
І все-таки… як шкода, що я не художник
І не можу написати її портрет.
Тоді б все було зрозуміло,
І не потрібно було б пояснень
Чому покохала її так сильно
І яка, моя Умань- прекрасна…
Вже холодніше стало, помічаєш?
Вже холодніше стало, помічаєш?
Все менше слів і смс…
Ще трішки і змирюсь, що не кохаєш,
І з тим, що в світі немає чудес.
Вже більше стало дощів, помічаєш?
Вони прийшли сльозам моїм на зміну.
Я забуду тебе? Як ти гадаєш?
Сьогодні, завтра, чи все ще не час?
Вже скоро листя опаде, уявляєш?
Оголить гілки і дерева залишить на самоті.
Випадково схожості не помічаєш?
Ти як осінній листок, тебе вже не буде в моєму житті…
Я вже скоро тебе забуду, уявляєш?
Як той лист, що так швидко донизу летів
Навесні, нові листки проростають,
А старі живуть — до перших снігів.
***
Минулий рік доходить до кінця,
І між нами, нарешті — холодна зима.
Все-таки, важко сприймати твої слова,
Які несуть в собі байдужість, а не щирі почуття.
Як шкода, що зрозуміла це зараз,
І сама дозволяла— свою душу топтати,
Як шкода, що тебе увесь час кохала,
А ти зумів, лиш себе покохати.
Ти так уміло, грав на моїх почуттях,
І між нами ніяк стіна з льоду не танула.
Я теплим повітрям її розтоплювала,
А ти своїм холодом, усе назад повертав!
Мого тепла виявилось замало,
В мене, нажаль, немає вже сил.
Так хотіла, щоб твоє серце розтануло,
А ти, нажаль, моє заморозить зумів.
***
Наша історія більше не доступна.
Ти кожен день, її з пам'яті стирав.
Любов виявилось така підступна,
Я писала, а ти і далі мовчав.
Я кожен день відновлюю її частинку,
Спочатку букви, а за ними і слова.
Але через твої необдумані вчинки,
Між нами ‒ з'явилась стіна.
І куди б не робила я кроки,
Там немає за що вхопитись.
Ця стіна ‒ це суцільні блоки,
Якими ти вирішив, від мене закритись.